Поговорімо, Вчителю, про те, чого ти вартий в нинішньому світі? У цій нестримній, дикій круговерті, де владарює гріх і беззаконня, розпуста, фарисейство і продажність, і де знецінено усе, що вартісним було ще донедавна?

Які твої набутки, Вчителю, скажи? Які розкоші маєш ти і статки? В яких краях заморських побував? І чи зібрав плоди того, що сіяв, що люди мудрим й вічним називають?

Мовчиш, Учителю. Весь повен гіркоти, розчарування, смутку і утоми… Уся твоя коштовність – срібна сивина. А ще – сльоза-перлина, що іноді навернеться на очі…

Учителю! Що діяти тобі? Винищуються вщент пісні, ліси і діти. Немов пісок крізь пальці, течуть твої поради і слова. А інколи душа, здається, витікає, бо нема опори. Нема підмоги, Вчителю, тобі. Хіба окрім таких, як ти є сам. А ще є Бог, і є твоя молитва. І сподівання: «Господи, спаси!» Розгублений стоїш на роздоріжжі віку. Колись твій розум опиравсь на книги, на полум’яне слово Кобзаря. Й жила надія, що перейшовши смерть, страждання всі і кривди, ти ступиш, Вчителю, на добрий, світлий шлях…

Тепер на прю постали невидимі і безпощадні вороги, супроти милосердя і добра, супроти тебе і життя супроти…

Невпинність вбивства, лихослів’я й бруду щоденно проникає в душі тих, кого ти намагаєшся навчити, кого щоденно прагнеш захистити від зла, від погані й брехні…

Та є хтось владний і далеко думний, сильніш від тебе знищує твій труд. Мабуть, йому до серця груба сила і неуцтво, і вбогий дух…

Отих дітей, ті мислі, ті плоди, що ти ростив, дбайливо так леліяв, край чужинецький позбирав без встиду й спокійно так спиває їхню силу, їх розум, і таланти, їх роки. Йдуть добровільно в рабство твої діти, оті, що гарними і гордими були…

Учителю! А де ж твоя держава? Ота, що марив споконвіку нею, та вільна, незалежна і свята? Звучать фанфари! Визріла реформа! Держава простягнула…мідяки… Радій, Учителю!!! Оце тобі віддяка від тих, кого ти розуму навчав, у кого душу вклав та десь, мабуть, ти схибив… Оце тобі оплата за літа. І за смиренність, Вчителю, оплата…

Знеможено закінчується день. Байдужість сита дивиться у вічі із дорогих авто, що пропливають мимо, з розкішних вілл, що затулились муром. З чужої пісні дивиться зневага, з чужої мови і чужих традицій, що звідусіль пронизують наш край…

Мовчиш, Учителю. Тяжка утома на плечі нині налягла! Та випростайся, Вчителю, всміхнися! Допоки шелестить сторінка книжки, й русява є голівка школяра, і світлі очі дивляться у душу, далеко ще не всі позбирані плоди, і ще є час до надвечір’я…

(Автор Л.Косило)